Робота за сумісництвом у державних закладах охорони здоров’я
Умови роботи за сумісництвом працівників на державних підприємствах визначаються Кабінетом Міністрів України (ст. 1021 КЗпП), зокрема Постановою № 245, на виконання якої затверджено наказ Міністерства праці України, Міністерства юстиції України та Міністерства фінансів України «Про затвердження Положення про умови роботи за сумісництвом працівників державних підприємств, установ і організацій» від 28 червня 1993 року № 43.
Ним, зокрема, передбачено таке:
працівник, якого приймають на роботу за сумісництвом на інше підприємство, повинен пред’явити власникові або уповноваженому ним органу паспорт;
при прийнятті на роботу, що потребує спеціальних знань (зокрема, медичних), власник або уповноважений ним орган має право вимагати від працівника пред’явити диплом або інший документ про здобуту освіту чи професійну підготовку;
для роботи за сумісництвом згоди власника або уповноваженого ним органу за місцем основної роботи не потрібно.
У минулому поширеною була практика, коли від працівника під час оформлення на роботу за сумісництвом вимагали довідку про режим робочого часу за основним місцем роботи. Це було потрібно контрольним і ревізійним органам, щоб пересвідчитися, що працівник працює за сумісництвом не в основний робочий час. З прийняттям Постанови № 245 втратило чинність розпорядження Ради Міністрів УРСР від 8 жовтня 1990 року № 458, яке передбачало від працівника надання таких відомостей. Нині працівник особисто відповідає за достовірність даних, що він працюватиме за сумісництвом у вільний від основної роботи час. Але, приймаючи на роботу за сумісництвом, треба стежити за тим, аби вона провадилася протягом часу, коли функціонує сам заклад. Скажімо, поліклініка центральної районної лікарні працює з 8 год. 00 хв. до 18 год. 00 хв. Отже, персонал поліклініки може працювати за сумісництвом лише протягом цього часу.
Начальники відділів кадрів та економісти державних (чи комунальних) установ охорони здоров’я повинні стежити також за тим, аби тривалість роботи працівників за сумісництвом не перевищувала чотирьох годин на день і повного робочого дня у вихідний день. Загальна тривалість роботи за сумісництвом протягом місяця не повинна бути більше половини місячної норми робочого часу. Така вимога міститься в пункті 2 Постанови № 245.
Відповідальність за порушення порядку прийняття на роботу за сумісництвом покладається на власника або уповноважений ним орган державного підприємства, що приймає працівника.
Обмеження на сумісництво можуть запроваджувати керівники державних підприємств разом з виборним органом первинної профспілкової організації (профкомом) або профспілковим представником в організаціях з чисельністю до 15 осіб (далі — профспілка) лише щодо працівників окремих професій та посад, зайнятих на важких роботах і на роботах зі шкідливими або небезпечними умовами праці, додаткова робота яких може призвести до наслідків, що негативно позначаться на стані їхнього здоров’я та безпеці виробництва. Обмеження також поширюються на осіб, які не досягли 18 років, та вагітних жінок.
У закладах охорони здоров’я СРСР заборонялося працювати за сумісництвом за фахом лікарям-рентгенологам, бо це могло негативно позначитися на стані їхнього здоров’я, адже рентгенівські апарати в той час були недосконалими і працівники ризикували отримати значне рентгенівське навантаження. Їм дозволялося працювати за сумісництвом не більше одного місяця на рік на посадах, не пов’язаних з впливом рентгенівського випромінювання, скажімо, на розшифровуванні рентгенівських знімків або іншій роботі. В Україні таких норм не існує, але керівник разом з профспілкою може ввести такі обмеження з огляду на стан здоров’я конкретного працівника та шкідливість умов його праці.